Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

– Чому? Се не було би чей нічо злого, коли б вони виходили з-під вашого пера сумними. Чи лише те подобається, що «весело написане»?

– Так, світ бажає за всяку ціну утіх і розкошів, хоч бий штучних, а мої сатири заостро торкали б о струну людських нервів.

– Але вам полегшало би, якби ви поділилися зі світом вашою журбою.

– Ні. Жаль не меншає від того, що його «слухають» люди, а я не маю права жадати, щоб люди загалом слухали те, що мене болить. Часом здається, що нам «легше на душі», коли нашу печаль відчує дорога нам людина. Але й та полегша є лиш хвилевою ілюзією… Всяке горе треба доконче переболіти й перетравити у собі самім.

– Може, й так… Та колись я любила ваші поезії. Ви відчитували їх з рукописів, а я уважно слухала… Шкода, гарні були часи… колись…

– Гадаю, що не ліпші теперішніх. Хіба що більше було в них омани, дуреня самого себе, більше мрій… і терпінь.

– І то щось варто.

– Що? Терпіня? Такого добра й тепер мені не брак.

– Я мала на думці лишень… мрії. Прецінь ліпше бодай мріти про кращі часи, чим заедно гризтися сучасністю, тим більше, коли знаємо згори, що зарадити її хибам ми ніяк не в силі.

– Такого правила придержуються, мабуть, усі женщини, і оскільки мені відомо, то добре на тім виходять.

– Може.

– Зрештою… мрії ще й тепер не покидають мене, лиш я стараюся позбутися їх якнайскорше, бо мрії… мучать мене.

– Як ви се розумієте?

– Подам вам приклад. Ще донині була моєю далекою мрією можливість, щоб ми колись знов стрінулися і наблизилися до себе. Я думав про таку мрію і… боявся її. Уявіть собі мою мрію уперсоніфіковану… коли б вона так мала загостити до мене, я… не спроможний дати їй хоч би закутину в моїй уяві.

– То ви жалуєте, що ми пригадалися одно одному?

– Панно Віро, звідки у вас таке питане?

– А чому ж так говорите, що я не годна вас добре порозуміти? Як загадочні ваші слова, так само мрачна ваша думка. Звідки-то у вас якийсь песимізм і зневіра до себе і вередуваннє на світ і на людей…

– Умію бути також веселим і можу ще й других забавити. Учуся віддавна не виявляти на зовні моїх душевних почувань і можу сказати, що в маскованю дійшов я вже до якої-такої вправи.

– І на що придасться вам таке студійованнє?

– Житє вимагає від нас комедії і з кождим днем більшає число паяців, у котрих в душі смуток і біль, але на лиці й у словах радість, веселість і… щастє.

– Волю все ж таки те, що правдиве і природне.

– Я зовсім не мав наміру зачисляти вас до клубу тих «декадентів»… але, бачите, світ любить комедію й одобряє… дурниці…

– Ну, я вислухала спокійно вашого викладу, але скажіть ви мені, чи ви завсігди такі нудні, їдкі і терпкі, як нині?

– Я? Навпаки. Не годиться сумувати… на балі. Противно – хочу бути веселим і… «приємним».

– І нелегко се вам приходить?

– Бавлюся дуже добре.

– Таж ви не гуляєте.

– Може, якраз для того… Не мучуся, бо… я вже утомлений… морально. Зате ви були так добрі вислухати мою сповідь, і мені тепер полегшало… спасибі.

Заграла музика… Почався кадриль. На залі рух, веселість, життя.

Невеличка громада молодих знатоків дівочої вроди зійшлися на довірочну нараду: котрій красавиці признати вінець першої краси? Нелегка то річ. Кандидаток на балеву царівну було кілька; одною з них могла би бути і панна Мертинська.

– Ніс завеликий, – сказав критик.

– Як капець, – докинув другий.

– Ну, пересада… зрештою – річ смаку, – заключив оборонець. – Вона мені подобається… може, лиш для того.

– Для носа, – підхопив іронічно «прокуратор».

– Хіба очей не маєте! Вимазати геть з лісти кандидаток! – кричав завзятий критик.

– Так, так, замкнути дискусію! Нема часу. Хто там слідує далі?

І так передискутували цілу лісту панночок, але першої премії не признали жадній. Щоби нікому не ухибити – царівни балу не іменовано, але… було їх кілька…

Хитрий і проворний нарід – ті «фахові професіоністи», а деколи й на дипломатії знаються!..

Між тим забава, у кого щира, у декого лиш «офіціальна» й вимушена, пливе своїм ладом… Плаксива скрипка так і бадьорить оспалого духу втомлених танечників. Гробовим голосом зове несамовитий бас і розбурхує дрімучі хвилі балевої атмосфери, надаючи вечоркові неприродної веселої закраски.

У молодіжи «самі ноги зриваються до танцю». Старші мило згадують літа своєї молодості. Пережиті песимісти самохіть зрікаються завчасно постарілої думки-ідеї і з жалем нагадують часи, коли то, «дуріючи», не були ще песимістами. Годі бути байдужим на чар живої краси… Годі спинити розбурхане життя, що потекло вже живою струєю… Хто не затямив невгомонного шалу молодечих літ?…

Боже!.. Дрібку щастя, хвилину… заснути в солодкім нетямі! Коли ж немає правдивого щастя на світі, так бодай хоч би тіні з нього… хоч би тільки того трійла, що задурманює голову, усипляє людські нерви… щоб серце бідне стаяло у п'яних розкошах сонної уяви, завмерло в обіймах зрадливої нірвани…

…В кипучім вирі гулящого життя метушаться знадні грації о лебединих шийках, електризуючих, алебастрових раменах, з утомленими лицями, усміхненими очима… Розкішне арома розколисаних цвітів і шал солодкого забуття, омана щастя, чар живої весни і тихі шепти любовних слів.

Боже милий, а декому плакати хочеться на вид комедії… Чого ж такі йдуть на вечорок? Нащо затроюють красу хвилевого упоєння розбурханої душі? Сила то з тих жвавих танечників «в тісних черевиках» забувають прикрий біль і в несамовитім одурі уносять свої красавиці… легонько, що й землі не доступають. А прецінь «черевик давить шалено». Нічо не вадить. Усе даруємо за хвилину чарівної ілюзії, щоб тільки забути… буденне життя.

«…Музико грай! Щоб душа відчула розкішний шепт любовних слів… Заколиши мене, чарівна пісне, до солодкого сну, а я потопчу колючі цвіти, що зросли на ниві житєвої прози, і пригорну сонне марево мого щастя до палкої груді, унесу його в країну мрій, поезії, ідеалів. Там ми заживемо новим житєм, раю мій, мріє, осолодо страдань».

Доктор Олександр бавиться у своїх мріях-дратуваннях. Лишень задумане лице зраджує його печаль… Байдуже. Приголубив свою дівчину і рад би, щоб та хвиля омани була вічною.

– Чи гарно грає музика?

– Я не слухав її. Любі слова з уст ваших чарували дужче мій слух, чим найкраща